Ефір «Боєві медоїди»: презентація книги «Інституція»

Вступ та формат ефіру

Ведучі повідомили, що запланований гість Артур Григрін (пов'язаний з армійськими справами) не зміг з'явитися, тому його виступ перенесено на наступний день о 13:00. Натомість зібралися учасники, яких жартома назвали "народними філософами" — вони презентували підготовлену ними книгу під назвою "Інституція".

Історія створення документа

Тривалий процес розробки

Робота над концепцією нового суспільного устрою розпочалася ще з 2015 року в рамках обговорення "Хартії майбутнього".
Формування ідеї як юридично оформленого документа (конституції) розпочалося у 2018-2019 роках.
Ідея нової конституції (не конституційної реформи, а саме нового суспільного договору) періодично виникала в українському суспільстві з 2010 року, але залишалася в маргінальному середовищі експертів.

Проблема чинної Конституції 1996 року

Конституція постійно "перекроювалася" методом "ножиці-клей" — вирізання одних повноважень і додавання інших, причому завжди в антиконституційний спосіб.
Наведено приклади: рішення Конституційного Суду 2004, 2010, 2014 років щодо форми правління, які скасовували одне одного неконституційними методами.
Кожен новий президент традиційно починав з розмов про перегляд окремих положень Конституції, що стосувалися повноважень влади.
Існує міф про "ідеальність" Конституції 1996 року, хоча вона фактично не виконується і не є справжнім суспільним договором.

Аналіз Конституційної асамблеї 2012 року

Учасник ефіру брав участь в аналітичному супроводі Конституційної асамблеї при президенті (очолював Кравчук, секретар — Ставнійчук).
Аналіз виявив, що близько 70% норм Конституції не є нормами прямої дії — тобто не працюють.
Автори Конституції визнавали, що окремі розділи (зокрема про народовладдя, вибори і референдуми) були навмисно сформульовані так, щоб унеможливити їх реальне застосування.

Приклад із розробки "Хартії майбутнього"

Наведено історію, коли відома юристка, ознайомившись з ідеями нового суспільного устрою, назвала їх "фантастикою", наполягаючи, що просто треба виконувати чинну Конституцію. Але на питання, чи вірить вона в реальність такого виконання, визнала, що це "більше фантастика", ніж запропоновані ідеї.

Принципова відмінність підходу

Два конкуруючих підходи до конституційного процесу

Інструментальний підхід — конституція як засіб для здобуття політичних переваг, посилення влади, косметичні зміни без зміни структур.
Підхід перезаснування — конституція як інструмент повної зміни/перезаснування держави, визнання поразки у війні, повна люстрація політичного класу, створення принципово інших структур управління (а не просто нових облич у старих структурах).

Автори наголосили, що ці два підходи принципово непоєднувані, і якщо не обрати шлях перезаснування, документ втрачає сенс.

Постколоніальний характер чинної Конституції

Учасники дійшли згоди, що чинна Конституція є постколоніальною — попри роботу українських правників, вона містить закладені протиріччя у сфері влади й управління, які досі негативно впливають на ефективність системи управління.

Практичні аспекти видання

Книга вже перевидавалася — перше видання було незрозумілим для читачів (навіть обкладинка з "порожнечею" сприймалася хибно).
Документ уже презентовано російською та англійською мовами, розповсюджено в кількох країнах.
Готується варіант для розповсюдження через Amazon.
Наклад української версії "Інституції" — 100 екземплярів за ціною 1000 грн, спонсор видання — Артем Карпець.
Автори свідомо зробили документ завершеним юридичним текстом (хоч і об'ємним, недосконалим), оскільки минулий досвід показував: у моменти криз суспільство каже "так жити не можна", але не може сформулювати, як саме треба жити. Документ має "чекати" свого конституційного моменту після війни.
Передбачено механізм зміни самого документа — це не текст "назавжди", а частина процесу конституанти (постійного перегляду).

Чому Конституцію "витерли ноги" під час війни

Названо ключову причину: відсутність у Конституції гарантійних механізмів прямої дії. Права й свободи декларуються, але реалізація завжди відсилає до закону, закон — до процедури, процедура — до підзаконного акта, той — до інструкції, а інструкція — до усного розпорядження. У підсумку діє "купа інструкцій", а не дух верховенства права.

Водночас зазначено суперечність: попри декларативність, норми про народ як джерело влади (статті 5 і 13) стали частиною суспільного договору — люди сприймають їх як цінність, яку варто захищати й реалізувати в майбутніх ітераціях.

Ключова концепція: від "ресурсу" до "активу" та принцип співволодіння

Принцип співволодіння і співуправління

Нова "Інституція" вводить принцип спільного долевого володіння — усі громадяни є співвласниками спільного надбання і можуть розраховувати на "республіканську частку" доходу від нього.
Це знімає проблему суто ресурсного підходу, коли ресурси (наприклад, оцінені в 1 трильйон доларів) діляться на кількість населення — і що менше людей залишається, то "вигідніше" виглядає розподіл.

Активи проти ресурсів

Наголошено на принциповій відмінності: Україна майбутнього — це не ресурсна країна, а країна активів. Актив (на відміну від ресурсу, який продають у роздріб і приватизують) залишається спільним надбанням, яке варто зберігати заради майбутніх поколінь, а не розпродавати.

Дискусія: що первинне — спільність чи спільна справа (Республіка)

Виникла жвава суперечка про природу Республіки:

Одна позиція: Республіка виникає, коли є спільна справа/предмет співуправління — тоді з'являється спільність.
Інша позиція: спільність (примордіальна, ірраціональна за своєю природою) — первинна, а спільна справа виникає вже з неї; довіра і бажання мати стосунки з конкретними людьми передують предмету.
Наведено статтю з тексту "Інституції": "Ми — Республіка самоврядування та співуправління спільним надбанням на своїй землі на засадах суверенітету".
Учасники підкреслили, що стосунки в межах Республіки стосуються не лише людини до людини, а й людини до природи, до минулих і майбутніх поколінь — це складний, багатовимірний комплекс зв'язків, а не просто юридична конструкція.
Порушено питання, чи можна штучно "поставити" довіру між 30-50 мільйонами людей, коли частина населення виїжджає, не вірячи, що ресурси колись стануть по-справжньому "їхніми". Обговорено, що ані спільний ворог, ані етнічність не є достатньою довготривалою основою для об'єднання нації (етнічності вистачає щонайбільше на рік війни, далі потрібен примус).

Ефір продовжився жартівливою пропозицією додати до документа статтю про кримінальну відповідальність за "порушення довіри".

Принцип цензування як нова конституційна норма

Суть ідеї

Серед приблизно 39 принципових новацій документа виділено концепцію цензування — запровадження вимог компетентності для зайняття посад, пов'язаних з управлінням спільним надбанням. Логіка проста: якщо всі громадяни є співвласниками спільного майна, то управляти ним не можуть випадкові люди — потрібні професіонали з відповідною підготовкою.

Цензування передбачає ієрархічну, але відкриту для всіх структуру: людина здобуває освіту, отримує відповідний ценз і допускається до управління на певному рівні.
Рівні цензу відповідають рівням управління:
загальногромадянський (знання устрою Конституції);
функціонування організаційної структури механізму;
політичний рівень;
стратегічний рівень (якого, за словами авторів, в Україні зараз практично не існує — попри багато розмов про "стратегії").
Ценз потребує періодичного підтвердження, а не отримується один раз назавжди.

Відмінність від негативних асоціацій зі словом "ценз"

Автори визнали, що слово "ценз" викликає неприємні асоціації (майновий ценз, ценз осілості, цензура), але наголосили, що фактично цензи вже діють у сучасному житті — вікові обмеження, вимоги до освіти, досвіду роботи для працевлаштування. Проблема в тому, що на найвищих (стратегічному і політичному) рівнях управління в Україні жодні реальні вимоги компетентності не діють.

Суперечність із демократією

Піднято питання: чи не суперечить цензування принципу демократії, де кожен має право голосу? Відповідь авторів:

Слід розрізняти право обирати і право бути обраним — це різні речі, які часто плутають.
Загальне виборче право — історичне досягнення боротьби за буржуазну демократію, але для частини країн (включно з Україною) воно вже перетворилося на гальмо розвитку.
Пропонується аналогія з керуванням автомобілем: перш ніж "сісти за кермо країни", людина повинна пройти базовий тест на розуміння того, як функціонує Республіка, — це має стати умовою для отримання права голосу.
Наведено приклад абсурдності нинішньої системи: рівень компетенції сільського старости і президента принципово різний, але формально до обох не висуваються реальні вимоги знань.

Зворотний бік цензування

Важливий аспект: ценз показує не лише допуск до влади, а й межі власної компетенції — людина, яка усвідомлює свій ценз, розуміє, що не може вирішувати за всіх і вказувати кожному. Це протиставляється сучасній практиці, коли можновладці вважають, що знають усе і можуть керувати будь-чим, а "професійні менеджери" безпідставно перескакують з одного профільного міністерства до іншого.

Принципово: якщо людина не проходить цензування, вона не позбавляється прав — просто не долучається до системи управління спільним надбанням. Свою "республіканську частку" вона все одно отримує, а у сфері приватної власності діє без жодних обмежень.

Нове ставлення до природи, дітей та людей з інвалідністю

Автори виокремили кілька принципових зрушень у філософії документа:

Природа розглядається не як ресурс, а як окремий суб'єкт, за якого суспільство бере на себе відповідальність.
Діти — критикується суто кількісний (віковий) підхід до визначення дитинства, оскільки зрілість не завжди корелює з календарним віком.
Люди з інвалідністю — запропоновано принцип взаємної адаптації: не лише пристосування людей з інвалідністю до суспільства, а й суспільства до цих людей. Наголошено, що сама концепція "інклюзивності" є хибною, бо вона з'являється лише тоді, коли попередньо була створена "ексклюзивність".

Ієрархія цінностей: гідність вище за життя

Однією з найбільш принципових інновацій документа названо переосмислення ієрархії базових цінностей, яка суттєво відрізняється від традиційного підходу (де найвищою цінністю вважається життя):

Гідність — найвища цінність, пов'язана з іманентним/трансцендентним, екзистенційним виміром людини.
Права, здобуті в межах Республіки, — договірний рівень.
Свобода — соціальна категорія (не свавілля), реалізована лише в Республіці.
Життя — цінне лише в зв'язку з попередніми трьома рівнями.

Це означає, що людина може віддати життя заради свободи, прав у Республіці, самої Республіки чи гідності. Зазначено, що подібне переосмислення (з акцентом на гідність) частково перегукується з післявоєнним німецьким конституційним досвідом.

Механізми участі громадян у співуправлінні

На відміну від чинної Конституції та інших конституційних проєктів (зокрема проєкту 1992 року), "Інституція" передбачає реальні, а не імітаційні механізми участі громадян:

Можливість впливати на управлінські рішення публічних компаній.
Участь в управлінні на місцевому рівні (у громадах).
Референдуми та опитування з реально врахованим голосом (не імітація громадського обговорення).
Можливість відкликання голосу.
Можливість ініціювання відкликання чиновника чи делегованого представника.

Ці механізми пов'язані з показником республіканської частки — індикатором ефективності управління на всіх рівнях: якщо частка зростає, уряд працює нормально; якщо падає — це сигнал проблеми.

Згадано також про новий принцип територіальної організації через поняття "громада громад", а також про перехід у перспективі до цифрового голосування; зазначено, що в документі відсутні посади президента в звичному розумінні, хоча парламент передбачений.

Дискусія про природу спільності: власність, мова, нація

Виникла гостра суперечка щодо того, що саме має об'єднувати людей у Республіці:

Піднято питання: чи достатньо співвласності спільним надбанням як об'єднавчого чинника, якщо історично Україну об'єднували радше нематеріальні речі — мова, культура, колективна пам'ять, а не власність?
Один з учасників наполягав, що необхідно пройти повноцінний період націоналізуючого націоналізму та подолання постколоніального стану, бажано завершивши цей процес під час війни, а вже в поствоєнний період переходити до "співбуття". На його думку, спроби замовчати чи винести за дужки питання національно-визвольної боротьби та ідентичності — це шлях до громадянської війни, а не запобігання їй.
Опонент заперечив, наполягаючи, що управлінське питання (владнання) і питання ідентичності/мови — це різні площини, і Конституція як інструмент управління не повинна намагатися вирішити всі ідентичнісні суперечності примусовим шляхом (наприклад, через "мовних інспекторів").
Наведено особистий приклад: родина, яка живе в Україні понад два століття, для якої рідною мовою через сімейну історію є російська або ідиш, — питання, як таким людям почуватися в межах нової національної ідентичності.

Загострення дискусії: конкретні приклади та звинувачення

Суперечка про мову й ідентичність перейшла у гостру фазу з конкретними прикладами:

Пролунало занепокоєння, що етнократично налаштовані активісти в містах на кшталт Львова чи Івано-Франківська можуть переслідувати людей за розмову російською мовою на вулиці, порушуючи їхні конституційні права, а омбудсмен на це ніяк не реагує.
У відповідь пролунала пропозиція: якщо комусь болить російська мова — нехай просто не користується нею й витіснить її зі свого життя, а україномовний простір (кафе, заклади) можна створювати окремо, спеціально позначаючи його як україномовний.
Опонент назвав це порушенням конституційних прав і застеріг, що така логіка призведе до "зворотної лінії" — вимог обов'язкового знання державної мови на державному рівні.
Виникло гостре звинувачення одного з учасників (Дацюка) у прихованому обстоюванні "націоналізуючого націоналізму", що суперечить чинній Конституції. У відповідь пролунала теза, що чинна Конституція вже не працює в умовах кризи, а тому Україна має пройти повноцінну модель націоналізуючого націоналізму і завершити її саме в тексті нової Конституції, і чим швидше — тим краще.
Було висловлено думку, що є примордіальні речі, які стоять вище за мову і вище за співволодіння спільним майном, і саме їх варто обговорювати в першу чергу, а не уникати цього питання.
Пролунало попередження, що будь-яка мономодельність (нав'язування єдиної моделі ідентичності) є руйнівною, і що війна може настільки затягнутися, що населення просто скінчиться раніше, ніж якась одна модель встигне поглинути всіх.
Учасника, який обстоював "етнократичний проєкт", порівняли за стилем поведінки з одіозною політичною постаттю, що викликало заперечення — мовляв, є принципова різниця між філософською позицією і практикою цькування конкретних людей.

Спроба зняти напругу через принцип "Республіки"

Ведучі наголосили, що саме такі суперечки й доводять цінність підходу "Інституції": одномодельного світу в політії бути не може, і жоден проєкт ідентичності неможливо реалізувати примусово для всіх. Домовленість полягає не в уніфікації, а в тому, щоб дозволити кожній ціннісній спільноті жити за власними правилами, зберігаючи спільне владнання. Наголошено, що ключове питання — не "хто має рацію", а чому ми взагалі маємо бути разом, і на це питання поки що немає єдиної відповіді (а спроба дати 40 мільйонів різних відповідей означає, що Республіки не буде).

Про власність, живе та межі "спільного надбання"

Окремо зачепили питання приватної власності та статусу живих істот:

Наголошено, що фізичні активи не можуть бути єдиним об'єднавчим фактором — спершу мають бути спосіб життя та спільні цінності, а вже потім власність, оскільки власність — лише один із ресурсних способів представлення активу.
Автори вже проводили окремі круглі столи щодо трансформованого розуміння власності: за їхньою логікою, ніщо живе не може бути власністю — ані тварина, ані екосистема.
Виникла жартівлива, але показова дискусія про собак у квартирах, необхідність прибирання за тваринами, можливі "естетичні патрулі", які контролюватимуть, наприклад, форму собачих купок — це стало ілюстрацією того, як тема з "Інституції" (ставлення до природи й тварин) провокує живе публічне обговорення різних, часом несумісних, побутових уявлень.
Підкреслено, що "Інституція" писана не лише для нинішніх громадян, а закладає підвалини для майбутнього діалогу — зі штучним інтелектом, космосом, тваринами, потенційно навіть з інопланетянами. Головна ідея: цей документ — не наказ виконувати, а запрошення до розмови про принципи спільності, співбуття та стосунки з природою.

Пояснення назви "Інституція" та підтвердження колективного авторства

Дано пряме пояснення назви: слово походить від "інакше" (іно + ституція), причому цей зміст зберігається як в українській, так і потенційно в російській версії (через "иная").
Наголошено на важливості того, що текст — результат реальної колективної домовленості: автори мали різні особисті інтерпретації окремих положень, але узгодили спільний текст. Прикладом наведено покійного Бориса Яковича Безпалого — представника класичної школи конституційного права, який попри інший бекґраунд погодився з філософським, принциповим підходом документа. Приклад конкретної домовленості: у фінальному тексті немає згадки про Бога, хоча спочатку такі формулювання пропонувалися й обговорювалися.
Спільнота авторів реально живе за практичними принципами документа: згадано про об'єднання восьми родин, які об'єднали свої активи за принципами, близькими до "Інституції".

Питання про цензування: хто і як контролює компетентність

Було поставлено практичне питання: хто визначає рівні цензу, хто їх контролює, і як людина може довести свою компетентність для переходу на вищий рівень управління.

Відповідь: система має бути повністю прозорою, з чіткими вимогами й чітким контролем — за аналогією з тим, як зараз працює здобуття освіти, складання іспитів (типу ЗНО) для доступу до певних щаблів.
Наголошено, що документ не фіксує детальний механізм "як воно вже має працювати", а лише закладає принцип — конкретні процедури мають вироблятися самими спільнотами й органами управління в процесі реалізації.
Виникло заперечення: бажання стати міністром саме собою і є формою "примусу" дотримуватися вимог — якщо людина хоче посаду, вона добровільно погоджується виконати умови цензу.

Проблема реального впровадження: deep state та інерція системи

Гостро постало питання практичної реалізації будь-яких конституційних новацій в умовах, коли реальна влада в Україні тримається не на формальних інститутах (НАБУ, НАЗК, САП, ГПУ, СБУ), а на неформальному "глибинному державному" механізмі, що діє через телефонне право та вибіркове застосування репресивного апарату.

Пролунала теза: жодна, навіть найкраща, Конституція сама по собі нічого не змінить, якщо суспільство не забажає реальних змін — інструмент може лише допомогти реалізувати бажане, але не замінює волю до зміни.
Розглянуто два шляхи практичного впровадження нових інститутів:

Прямий, "більшовицький" шлях — силове нав'язування нової системи, що вимагало б репресій проти частини суспільства, вкоріненої у стару систему.
Паралельні структури — створення нових інститутів поруч зі старими, без прямого зіткнення. Наведено приклад поліції: поки вона існувала окремо від МВС, вона функціонувала нормально й мала довіру громадян; щойно її інтегрували назад у стару систему, вона знову перетворилася на щось на кшталт колишньої ДАІ з корупційними схемами. Висновок: паралельні, конкурентні структури мають зовсім інший — здоровіший — характер, ніж вбудовані у стару вертикаль.

Проблема домінування більшості та історична паралель з Ататюрком

Обговорено закладений у "Інституцію" механізм подолання тотального панування більшості, оскільки більшість, за задумом авторів, схильна діяти консервативно, особливо в моменти стратегічних змін.

Наведено історичну паралель з Ататюрком: він реалізував свій модернізаційний проєкт (республіканську інституцію західного зразка з місцевим колоритом), спираючись не на згоду більшості (яка була консервативною), а на:

акт віри суспільства в те, що він веде правильним шляхом;
чітке власне бачення і швидку його реалізацію;
реальні інструменти примусу (придушення курдів, вірмен та інших противників);
відсутність інтернету, який міг би завадити швидкому й жорсткому проведенню реформ.

Проведено паралель із більшовицькою революцією 1917 року — вона перемогла й без інтернету, поширюючись через чутки й телеграф, надихаючи рухи в Латинській Америці, Австралії, Південній Азії; втім, зазначено, що вплив подібних мономодельних ідей (як-от соціалізм) відчутний і донині.
Ключова відмінність підходу "Інституції" від більшовицької моделі: більшовизм пропонує одну просту мономодель, яку легко "втюхати" масам, тоді як "Інституція" наголошує на різноманітті та принципі недомінації, що є складнішим, але чеснішим шляхом — домовлятися, а не нав'язувати.

Завершення ефіру

Наприкінці анонсовано:

Офлайн-зустріч у неділю о 16:00 в офісі для охочих обговорити тему особисто.
Запуск продажів двох книжок — самої "Інституції" та книги Олі Михайлової, з посиланням у телеграм-каналі під описом ефіру.
Подяка глядачам за активну участь у чаті та заклик не втрачати присутності духу попри війну.